«Перевірка часом та відстанню»

Пропонуємо вам поринути в історію кохання від Валентини Грезент

Дивно, що абсолютно чужі люди можуть кожного дня зустрічатись поглядами десь на роботі, в університеті чи просто йдучи по вулиці, при цьому не підозрюючи, що десь поруч їхня доля… Більшість  людей знаходять своє кохання в юному віці, а саме коли вступають до вищих навчальних закладів. Так сталось і в нашій історії кохання…

Майже три роки тому я закінчила 9 клас і знала, що однозначно продовжу навчання до 11 класу, адже була золотою медалісткою. Проте, не розуміючи, що саме мене спонукає на це, я раптом вирішила вступити до коледжу. Звичайно, варіантів не було – якщо вступати, то лише до Технолого-економічного коледжу  МНАУ. Я успішно склала всі іспити, і мені запропонували взяти участь у святковій лінійці 1 вересня. За день до свята ми проводили репетицію, на якій був присутній і мій (у майбутньому) Олексій. Після прогону мого номера я раптом почула голос хлопця: «Треба ще раз, одна дівчина ну дуже погано посміхалась». Великої уваги я на це не звернула. Репетиція продовжувалась, і ось настав момент, коли Олексій заспівав. Не можна було передати словами, наскільки мене вразив його голос, проте я цього не показувала, адже співаючи, він постійно дивився на мене. Здається, саме в цей момент ми зрозуміли, що будемо разом, проте кожен зрозумів це лише подумки про себе.

Настав день свята. Ми були на лінійці і обмінювались лише поглядами. Мені треба було стояти лише на одному місці і радісно посміхатись, і він, користуючись моментом, фотографував мене своїм фотоапаратом. Це мені  не дуже сподобалось, і я намагалась відвернути голову в іншу сторону, але це його не зупиняло. Тоді я подумала: «Який нахаба».

Після свята ми не зустрічали один одного два місяці. За збігом обставин, ми знову опинилися на репетиції свята разом і, напевне, тоді він вирішив, що все-таки мусить зробити перший крок. Підійшовши до мене, він сказав: «Привіт. В мене є твої фотографії з 1 вересня, куди тобі їх можна надіслати?». Здавалось, що він дуже хвилювався. Ввечері я отримала свої фото і зав’язалась розмова. Перша розмова, перше побачення і перші почуття. Все було, як у казці, до одного моменту…

Незабаром я дізналась, що Олексій має їхати влітку на закордонну практику. Все б нічого, якби вона не тривала 14 місяців. Ми були схвильовані, адже далеко не кожна пара може витримати перевірку часом та відстанню…

Час ішов і настав момент його від’їзду. Я старалась підготуватись до цього, проте хоч готуйся, хоч ні – це дуже важко. 31 травня, стоячи на пероні, ми прощались на 7 місяців, після чого він мав приїхати на декілька тижнів додому і знову поїхати. Почуття спустошеності та смуток один за одним – все, що ми відчували після розлуки. Проте, якщо людина кохає іншу людину, вона всіма способами буде намагатись бути поруч, чого б це не коштувало. Пройшов місяць після від’їзду Олексія, і коли ми черговий раз говорили по телефону, я почула від нього: «Ти приїдеш до мене в Швейцарію, я все для цього зроблю!». І він дійсно зробив для цього все! В  юному віці, я,  сама, не добре знаючи мову, поїхала до нього автобусом. Шлях не малий – понад 2000 км, 48 годин у дорозі. Чи воно було того варте? Так, так, так, і ще раз так! Повернувшись додому, я ще  досить довго чекала Олексія, але  і він,  і я були впевнені – тепер ми здатні витримати все. За рік після цього я знову поїхала до нього, проте повертались додому ми вже разом.

Наші батьки – наш скарб. Саме вони підтримують нас, коли нам це потрібно. І, мені здається, ми щасливі люди, адже наші мами – кращі подруги, мій батько вважає Олексія за рідного.

За нашими плечима вже багато всього: наші перші успіхи, перші випробування життя, але найголовніше – наша перша любов!

Теги: ,